Андрій Кокотюха
Аномальна зона

— Чари нiколи не зникають

безслiдно, — пояснив Дамблдлор, —

i цi слiди бувають дуже виразнi.

Д. К. Ролiнг. «Гаррi Поттер i напiвкровний принц»


Частина I
ПАРАЛЕЛЬНИЙ СВІТ

1

Все почнеться завтра.

А сьогоднi в Шамрая був звичайний робочий день.

Звичайний робочий день — це коли зустрiчаєшся з рiзними психами i робиш вигляд, наче вiриш їм та сприймаєш їхню балаканину серйозно.

Iнакше не можна: тодi не повiрять йому.

Все почнеться завтра…

2

Дверi квартири на шостому поверсi старенької дев’ятиповерхiвки з поламаним лiфтом були оббитi старим коричневим дерматином. Хрест-навхрест його перетинав неглибокий порiз. З обох бокiв красувалися новенькi неушкодженi дверi: лiворуч броньованi, праворуч — iз суцiльного дуба, вкритi блискучим лаком. Номер потрiбної квартири на убогих дверях було написання крейдою, тодi як тi, хто окопався за «навороченими» дверима, цiлком обходилися без квартирних номерiв.

Шамрай натиснув пальцем на кнопку дзвоника. Дзвiнка зсередини не почулося. Вiн начавив ще раз, потiм ще, а тодi обережно постукав по порiзаному дерматину. Ефект нульовий. Тодi Шамрай постукав сильнiше, кулаком, i нарештi за дверима вчувся рух. Клацнув замок, дверi прочинилися на довжину старого, допотопного ланцюжка.

— Це ви? — сторожко запитали з-за дверей.

— Це я, — бадьоро вiдповiв Шамрай. — Вам документи показати?

Дверi зачинилися, аби за мить знову прочинитись, тепер уже — на всю ширину. Ланцюжок скинули. Хазяйкою квартири виявилася коротко стрижена лiтня жiнка, закутана в колись розкiшний i дорогий, а тепер просто старий раритетний оксамитовий халат iз драконами. Нижнiй край халату плавно переходив у самопальнi капцi з собачими мордочками — на кожному базарi таких повно.

Скiльки їй було рокiв Шамрай навiть не намагався прикинути. У поглядi, яким вона його змiряла, нiчого безумного не було. Та й по телефону голос звучав цiлком нормально.

— Документи можна купити будь-якi. Прилiпити фотографiю, ляпнути фальшиву печатку, i нате вам — готовий працiвник органiв.

— Я не працiвник органiв, — гумово посмiхнувся Шамрай. — Ви — Галина Григорiвна?

— Та ясно, що не звiдти, — буркнула жiнка в халатi. — Звiдти до мене вже не ходять. Прошу.

Ступивши крок убiк, Галина Григорiвна кивком запросила гостя проходити. Шамрай зайшов i тут же двома звичними рухами скинув туфлi. Хоча в квартирi було несподiвано брудно. Лiва шкарпетка, торкнувшись лiнолеуму в коридорi, тут же прилипла до якоїсь гидоти.

— Не треба було роззуватися, — зауважила хазяйка. — Це японцi скидають взуття бiля порогу. Але якщо вам так зручно…

— Я трошки японець, — спробував пожартувати Шамрай. — Чи китаєць, не знаю.

— Якщо китаєць, то я пригощу вас зеленим чаєм. Проходьте на кухню. Нам однаково туди.

За чотири роки спiлкування з подiбною публiкою Шамрай вже звик до того, що практично всi персонажi його дописiв — самотнi, живуть у злиднях або на межi злиднiв, проте вперто не помiчають цього. Тому вiн змушений був визнати: такi люди набагато щасливiшi за нього i за таких як вiн. I вже точно щасливiшi за рiзних там мiльйонерiв.

Тому побачене на кухнi Шамрай сприйняв без огиди. Емальована мийка, в нiй — три брудних алюмiнiєвих полумиски, поруч — емальований кухоль у горошок, де киснув пакетик з-пiд чаю. На старому холодильнику, який нiяк не доживе останнi днi, — плетений кошик зi шматком булки, акуратно замотаним у прозорий одноразовий целофановий кульок. Стiл вкритий липкою квiтчастою клейонкою. Поруч — двi табуретки. На плитi — закiптюжений чайник, на стiнi — поличка, де стояла пiвлiтрова банка, повна алюмiнiєвих ложок та виделок, якi колись клали в столовках.

На пiдвiконнi примостилася бiла радiоточка: єдиний предмет обстановки, вимитий до чистого.

— Присядьте… як вас звати?

— Вiктор.

— Ага, присядьте, Вiкторе, я зараз. Чаю, чаю…

Рухи цiєї жiнки нагадували Шамраєвi рухи робота. Добре, нехай i не механiчної ляльки, проте на живу людину з усiма її радощами, бiдами та проблемами його нова знайома була мало подiбна. Хоча на нещасну злиденну тiтку — ще менше. Вогник у її очах Вiктор усе ж таки встиг помiтити. Не зовсiм здоровий, але ж — вогник…

Жiнка напустила в чайник води з-пiд крану, запалила конфорку, зламавши перед цим три сiрники, поставила воду на газ i викинула з кухля використаний пакетик. Сполоснувши посудину, вона взяла з пiдвiконня чашку з пощербленим краєм, теж сполоснула її, поставила перед гостем.

— Ви — мiцний?

— Я? — перепитав Вiктор.

— П’єте мiцний? Чай… мiцний п’єте?

— А, так-так, якщо можна.

Галина Григорiвна взяла з пiдвiконня коробочку з пакетиками дешевого зеленого чаю, кинула гостевi в чашку вiдразу два.

— Цукор?

— Нi, дякую, — чемно вiдповiв Шамрай. — То ви менi дзвонили…

— Я дзвонила не вам. Ви взяли трубку.

— Нехай, — погодився Вiктор. — Але говорили ви зi мною. Можете повторити чи показати хоча б те, що у вас тут вiдбувається?

— Ви ж для цього прийшли, — спокiйно вiдповiла жiнка. — Дивiться сюди, це ось так вiдбувається.

Пiдiйшовши до радiоточки, вона повернула ручку, роблячи звук голоснiше. Але радiо не видало жодного звуку. Шамрай терпляче чекав коментарiв.

— Ви думаєте, що радiо вимкнене, — промовила Галина Григорiвна, хоча в даний момент Вiктор взагалi нi про що не думав. — Ось, гляньте сюди.

Жiнка висмикнула радiо з розетки, потiм вставила штепсель назад. Знову покрутила ручку. Нiчого не вiдбулося, радiо мовчало.

— Тепер так, — жiнка взяла радiо двома руками, кiлька разiв струснула його, при цьому смикнувся i дрiт. Радiо враз захарчало i засвистiло. Причому звуки, якi йшли звiдкись зсередини, неможливо було чiтко вiдокремити один вiд одного. Складалося враження, що вони линуть щонайменше з потойбiчного свiту. Або з космосу.

Так Галина Григорiвна i пояснила по телефону: через радiоточку в неї налагоджено постiйний зв’язок iз Космосом.

Шамрай звично вдав, що все це йому страшенно цiкаво.

— I давно так?

— Третiй мiсяць, — жiнка лишила радiо в спокої, гордо глянула на гостя. — Радiо балакало-балакало, верзло рiзнi нiсенiтницi, а в один прекрасний день взяло i замовкло. Я крутила i так i сяк, потiм набридло. Вирiшила, що воно гавкнулось. Навiть ходила спецiально просити, щоб менi не ставили в оплату за квартиру радiоточку. Все одно я нею не користуюся. Вони, гадюки, не захотiли нiчого мiняти, i я пообiцяла подати на них до суду. Чесно — три рази обiцяла, потiм навiть до адвоката пiшла. У нас тут недалеко, через два будинки, юридична консультацiя. Сидить там така дiвчинка хороша, красива, євреєчка тiльки, але то нiчого… Ну, пояснила менi: нiчого не свiтить, не переможу я тих бюрократiв. Та й грошей все це коштує, а де я стiльки вiзьму, в мене навiть на консультацiю не було. Все платне, хай би вони повиздихали, олiгархи, бандити… Та дiвчинка нiчого, хороша, грошей з мене не взяла. Каже, що прiзвище їй моє знайоме. Її мама, бачте, мене ще по обласному драмтеатру пам’ятає, а я ж там усi головнi ролi… З такої вiдомої актриси вона, дiвчинка, грошей не вiзьме, повага, молодий чоловiче, дорожче коштує. А, дурне… Словом, пiшла я, так нiчого i не виходивши. Думаю, хай вони вдавляться моїми копiйками, не буде їм щастя.

Шамрай не переривав монологу, тiльки встиг увiмкнути диктофон. Галина Григорiвна помiтила це, та нiяк не вiдреагувала — говорила i говорила. Не зупинив її навiть закипiлий чайник.

— Значить, перестала я правди добиватися, — хазяйка вимкнула газ, пiдхопила чайник за ручку, почала мотиляти ним, мов пiп кадилом, i Вiктор перелякався, що зараз вона виллє йому окрiп кудись у район ширiньки. — Ну, пройшов мiсяць, другий, третiй, i просто серед бiлого дня радiо раптом ожило. Не заговорило, звернiть увагу, а саме ожило. Ось так, як ви щойно бачили, — чайник критично нахилився над Шамраєм, той трiшки посунувся, хоча обiйшлося: окрiп потрапив точно в чашку, заливши два пакетики, якi миттєво спливли. — Спочатку я хотiла вимкнути — чого б воно менi отак свистiло? — жiнка налила води собi в кухоль. — А потiм почала дослухатися, i все зрозумiла. Ви нiчого не зрозумiли, Вiтю?

Шамрай обмежився тим, що заперечно похитав головою.

— Видно, що ви зовсiм цивiльна людина. Скiльки вам рокiв?

— Тридцять.

— В якому полку служили?

— Зовсiм не служив. Бог милував.

— Бог покарав! — Галина Григорiвна погрозила гостевi пальцем. — Мужчина повинен служити в армiї. Мужчина — це воїн, вiн народився таким. Мiй покiйний чоловiк про це постiйно говорив, а вiн же в мене був офiцер-зв’язкiвець! Ось, дивiться!

Зi спритнiстю, якої Шамрай зовсiм вiд неї не чекав, Галина Григорiвна вибiгла з кухнi i швидко повернулася з фотографiєю в рамцi: дуже вродлива жiнка з розкiшним довгим волоссям, одягнена в пишну вечiрню сукню, стоїть поруч iз бравим офiцером у формi майора.

— Це ми в дев’яностому, коли в Нiмеччинi жили. Чоловiк там служив, ГРУ, секретна частина зв’язку. Я там грала в гарнiзоннiй самодiяльностi i, даю вам чесне слово, краще, нiж у будь-якому великому, так би мовити, справжньому театрi. Бачите, яка сукня? Менi спецiально пошили, це ми пiсля прем’єри… Потiм нашi вiйська вивели з Нiмеччини, нас перевели сюди, в Житомир… Сумна iсторiя. Але я веду до того, що мiй покiйний чоловiк був професiйним вiйськовим i зв’язкiвцем. Часом ми так розважалися — замiсть слiв перестукувалися азбукою Морзе. Донька навiть вважала нас трiшки того, — вона покрутила пальцем бiля скронi.

— А де тепер дочка, до речi? — мiж iншим поцiкавився Шамрай.

— Живе в Нiмеччинi. Давно. Спочатку бiзнес, потiм назовсiм виїхала. Бачте, як воно складається… То до чого це я?… Коли почула тi звуки з радiоточки, вони менi щось нагадали. Прислухалася краще — точно, морзянка! Пийте чайок, захолоне.

Шамрай слухняно зробив ковток. Напiй, який заварився, пахнув чим завгодно, тiльки не зеленим чаєм.

Вiдразу згадав, як десь минулого року познайомився з диваком, котрий доводив: пiд виглядом зеленого чаю народовi продають спецiально засушену траву, яка пригнiчує статеву функцiю. У людини перестало добре виходити з жiнками i, шукаючи причин, вiн несподiвано помiтив, що останнiм часом пив лише зелений чай iз пакетикiв. Для чистоти експерименту почав споживати напiй у бiльших кiлькостях, ледь не лiтрами. Прийняв, за його словами, весь удар на себе. Статеве життя не налагодилося. Тодi дивак рiзко перестав пити зелений чай. Змiн на краще не вiдбулося. Пiсля того вiн i вивiв свою теорiю вселенської змови виробникiв зеленого чаю проти збiльшення генофонду Житомирщини, i без того потерпiлої через Чорнобиль частини Полiсся. Ага, дядьковi саме стукнуло сiмдесят п’ять…

— У мене в головi все вiдразу склалося! — Галина Григорiвна вже не приховувала своєї радостi. — Це мiй чоловiк, пiдполковник у вiдставцi Горбанський, продовжує спiлкуватися зi мною з iншого свiту, через Космос. Iнакшого способу не придумає, бо це неможливо. Перший рiк пiсля смертi вiн менi серед ночi з’являвся, щось говорив, тiльки я не могла розiбрати. Тодi перестав приходити. А тепер знайшов, бачте, iнший спосiб. Йому ж там, у iнших свiтах, набагато бiльше вiдомо про нас, нiж нам — про них. Ось вiн i попереджає нас про небезпеку.

— Нас? — перепитав, уточнюючи, Шамрай.

— Нас, — кивнула вдова пiдполковника. — Мене, а через мене — людство. Я мовчала-мовчала, бо вважала цю справу своєю особистою. Iнтимною, якщо хочете. Але останнiм часом такi повiдомлення пiшли, молодий чоловiче, що я вирiшила вже не таїтися i сказати про все людям. Ви ж про свiтову кризу чули?

— Про неї всi тепер чули. Думаю, навiть бомжi на автовокзалi.

— А я знала про це ранiше! — переможно проголосила Галина Григорiвна. — Менi чоловiк через космiчний телеграф вiдстукав: готуйтеся, було погано, а буде ще гiрше. I обiцяв порадити, як з цим боротися. Там, — жiнка багатозначно пiднесла пальця до стелi, — знають про нас набагато бiльше. Ось у нас на базарi картопля подорожчала. Чоловiк ранiше казав менi: «Галю, позичай грошi, купляй мiшок, бо скоро притисне!» Я позичила грошi, купила мiшок. Не стрималася, кiльком жiнкам сказала, поспiшайте, мовляв. Вони послухалися, теж почали мiшками картоплю скуповувати. А в наступнi вихiднi той самий дiд продавав її вже дорожче.

— Гаразд, — Шамрай трiшки вiдсунув вiд себе чашку з так званим чаєм, сперся лiктем на стiл, аби було зручнiше тримати диктофон. — Ви можете розказати, вiд чого ще застерiгає нас Космос? У вас же постiйний зв’язок, ви, мабуть, багато знаєте…

— Ви мене сфотографуєте? — запитала раптом Галина Григорiвна.

— Аякже! I прiзвище ваше дамо. Ви ж знаменита актриса… Тепер ще й посередник мiж Космосом i Житомиром.

При цих словах на обличчi Шамрая не здригнувся жоден м’яз.

— Ой, який там посередник, — вiдмахнулася жiнка. — Просто чоловiк азбуки Морзе навчив, ось я i почала все розумiти. Менi треба перевдягтися?

— По-домашньому краще, — Вiктор поклав диктофон на стiл i полiз у сумку за фотоапаратом. — Ви говорiть, говорiть. Все, що ви скажете, для мене дуже цiнне.

— Ну, словом, ще чоловiк передав iз Космосу, що новим президентом Америки стане темна людина. Я спочатку подумала, що то метафора така, а потiм зрозумiла: це ж у прямому значеннi. Ми ж тепер з вами знаємо, хто перемiг — темношкiрий, негр. Так, ще що було? Про цiни на м’ясо…

Вона говорила. Диктофон писав. Шамрай клацав фотоапаратом.

…На ходу Вiктор прикидав собi, яка чортiвня може вiдбуватися насправдi. Очевидно, справа в самому радiо. Або воно дуже старе i якiсь контакти всерединi з’єднуються самi по собi, або пiсля того як прилад потрусити, десь у самому дротi вiдходить контакт, тому радiо не може нормально ретранслювати звук. Найбiльш iмовiрно, що все це вiдбувається в комплексi. Радiо треба або ремонтувати, або викидати. Купити нову радiоточку чи ще простiше — дешевий китайський приймач на батарейках, якщо вже Галинi Григорiвнi так важко обходитися без радiо. Справа за малим: аби хтось це зробив чи принаймнi пояснив жiнцi реальну ситуацiю.

Але хто сказав, щО саме хазяйцi цiєї квартири хочеться приймати за реальнiсть? У неї є зв’язок з Космосом, причому — прямий, вона здатна отримувати iнформацiю, якої нi в кого бiльше немає. Вона погоджується назвати своє прiзвище, не заперечує, аби її фотографували, до того ж цiкавi обставини вiдкрилися: вона, виявляється, колись грала в обласному драмтеатрi.

У будь-якому разi матерiал пiде на першу шпальту. Та ще й з продовженням у наступному номерi.

3

Газета, в якiй уже четвертий рiк працював Вiктор Шамрай, називалася «Неймовiрнi факти».

Вона виходила спочатку на чотирьох, потiм — на восьми, а з осенi цього року — вже на шiстнадцяти сторiнках. В її назвi слово «неймовiрнi» писали курсивом i навскоси, аби в очi кидалося слово «ФАКТИ», яке було видiлено великими лiтерами. Дуже схожими на таке саме слово, винесене в назву iншої, дуже популярної в усiх регiонах України газети «Факти i коментарi». Часом iз дозволу її редакцiї житомирськi «Неймовiрнi факти» передруковували якийсь матерiал. Про тракториста, який, проштрикнутий арматурним прутом через мошонку, не просто вижив, а ще й зробив своїй коханцi близнюкiв. Про сiльського напiвграмотного дiда, котрий пiсля удару кульовою блискавкою заговорив англiйською мовою. Про жiнку, яка завагiтнiла вiд померлого чоловiка.

Та все ж таки «Неймовiрнi факти» бiльшу ставку робили не на передруки, а на фа